1918 рік ознаменувався для поляків новою сторінкою історії. Відновлення незалежності супроводжувалося численними змінами, перебудовами та інноваціями абсолютно у всіх сферах діяльності. Не оминули реформи й освітню систему, адже розбудова власної та принципово нової системи освіти мала важливе значення для формування майбутнього країни, пише сайт lodz.one.
Та одним лише ентузіазмом і світлими планами далеко не заїдеш. Проблем та викликів було чимало, зокрема у реалізації задумів в окремих містах, про що й розкажемо у цьому матеріалі на прикладі Лодзі.
Постанови, реформи та впровадження
Відроджена держава зіткнулася передусім з проблемою об’єднання регіонів. Польща пережила кілька поділів, через що існувало три окремі освітні системи. Кожна з них мала свої особливості, переваги та недоліки, що у перші часи потрібно було ретельно дослідити, проаналізувати та зробити висновки, аби рухатися далі.
Перші позитивні зміни відбулися, як не дивно, ще під час Першої світової війни, коли Тимчасова державна рада в Королівстві Польському видала освітню постанову. Вона регулювала питання тимчасової організації початкової освіти й акцентувала на обов’язковості шкільного навчання. Підґрунтям для постанови став декрет Юзефа Пілсудського, що запроваджував обов’язкове семирічне навчання для всіх дітей.
Спершу постанова діяла лише на території Королівства Польського, однак згодом поширилася й на територію Помор’я, Полісся, Волині тощо. А от на територіях, що перебували в межах колишнього австрійського поділу, діяли закони, встановлені Галицьким сеймом та Крайовою шкільною радою.
Що стосується Лодзі, то тут до впровадження нових освітніх законів готувалися ще з 1918 року. Через рік, 30 червня 1919 року, постановою міської ради в Лодзі запровадили обов’язковість загальної освіти.
Впровадження обов’язкової шкільної освіти в Лодзі
Після ухвалення вищезгаданої постанови в Лодзі почався період великих змін в освіті. Що цікаво, місто стало першим на теренах колишньої так званої “Конгресової Польщі”, що запровадило загальну, безплатну, обов’язкову шкільну освіту. За постановою, вона була семирічною й охоплювала всіх дітей віком від 7 до 14 років.
Постанова враховувала також інтереси тих дітей, які вже працювали, а це на той час не було рідкістю. Так, наприклад, для тих, кому вже було більше 12 років, була можливість відвідувати вечірні уроки. Це навіть була не стільки можливість, наскільки необхідність, адже постанова зобов’язувала дітей здобувати базову шкільну освіту.
Варто наголосити саме на необхідності й зобов’язаннях. Влада новоствореної держави досить жорстко й відповідально контролювала дотримання нових освітніх законів, а чиновники на місцях чітко дотримувалися вказівок згори. Тож супутнім впровадженням стало ведення реєстру всіх дітей шкільного віку, які проживають у будинках, розташованих в межах Лодзі. Власники об’єктів нерухомості повинні були здійснити перевірку, сформувати списки та подати їх до міської ради.
Нестача шкіл, педагогічних кадрів, підручників та опір суспільства
Закипіла робота. По всій країні запрацювали школи, діти активно відвідували заняття, однак з’явилися натомість інші проблеми. Як свідчать історичні матеріали, у перші роки незалежності їх було чимало в освіті. Передусім це стосувалося тотальної нестачі всього, починаючи від банальної наявності приміщень й завершуючи дефіцитом кваліфікованих кадрів й підручників.
Якщо звернутися до статистики, то в середньому у перші роки в одному класі навчалося 63 дитини в Польщі. Що стосується Лодзі, то тут в середньому в класі було 50-56 учнів. Належних приміщень при цьому був значний дефіцит. Це призвело до того, що навчальний процес довелося організовувати позмінно, уроки відбувалися у 2, іноді у 3 зміни.
Попри ці всі впровадження, міська рада ще багато років стикалася з труднощами в реалізації. Опір чинило суспільство, а точніше, батьки, які не бачили потреби в навчанні дітей. Вони, за старими звичаями, звикли до того, що діти перебувають вдома, працюють, допомагають їм у всьому, тому просто не сприймали таких інновацій. Довелося діяти радикальніше.
Шкільні обов’язки покладалися на батька, а якщо його не було в сім’ї, то на матір або іншого опікуна. Щоб долати опір обурених батьків, лодзькі газети почали публікувати за наказом місцевої влади списки покараних за те, що їхні діти не відвідують школи. Впроваджувалося покарання – арешт на кілька діб або штраф.
Прогрес та подальший успіх освітнього законодавства в Лодзі
У такі нелегкі та нестабільні часи прогресивні соціальні проєкти реалізовувалися завдяки зусиллям небайдужих людей, активістів, меценатів. До освіти в Лодзі у міжвоєнні роки чи не найбільше доклався Стефан Копцінський.
Він був випускником медичного факультету Варшавського університету, працював психіатром у Коханівці. Крім того, був активним громадським та політичним діячем, радником і головою відділу освіти та культури Лодзької міської ради. Тут він пропрацював з 1918 по 1928 роки, за цей час встиг зробити чимало, особливо для місцевої шкільної освіти. Балотувався і на посаду міського голови, однак стати мером йому не вдалося.
Так-от, вважається, що саме він був одним з головних рупорів прогресу. Комісія загальної освіти, що займалася впровадженням обов’язкового навчання для дітей, під його керівництвом не тільки надавала приміщення для класів й створювала посади для вчителів, а й робила все для того, аби діти у складні повоєнні часи мали право на освіту, можливості для навчання та розвитку.
Стефан Копцінський, серед іншого, був причетний до впровадження масштабної програми харчування учнівської молоді, що стало реальним стимулом для батьків віддавати дітей у школи. Дітей почали годувати після уроків стравами, які часто забирали додому.
Разом з харчуванням дітям почали надавати й медичну допомогу. Так, спершу на кожні шість шкіл призначали лікаря, який з допомогою гігієністів оглядав школярів, надавав рекомендації та необхідні препарати. Лікарі стежили за належною гігієною дітей, а також перевіряли те, наскільки добре школярі харчуються. Згодом всіх дітей зобов’язували робити вакцинацію від віспи, обстежували на туберкульоз та за потреби відправляли на лікування хвороби у спеціалізовані медичні заклади. Це вплинуло не тільки на лояльність суспільства до шкільної освіти, а й на поліпшення епідеміологічної ситуації в Лодзі.
Такий підхід дав свої плоди дуже швидко. В архівних джерелах інформації знаходимо відомості про те, що якщо у 1918-1919 навчальному році у школах було близько 30 тисяч дітей, то вже через чотири роки їх було понад 60 тисяч. Опір батьків стосовно навчання дітей з кожним роком зменшувався, а кількість можливостей збільшувалася.
Освітяни та чиновники, що реалізували шкільні реформи, у ті роки хотіли навіть пам’ятник Вселенському вченню. Він мав розташовуватися у Залізничному парку (у наш час – Парк імені Станіслава Монюшка).
Напередодні Другої світової війни в Лодзі вже було 199 початкових шкіл, які відвідувало понад 85 тисяч дітей. Поза цим створювалися школи для дітей з психічними розладами та вадами розвитку.