Лодзь другої половини XIX-початку XX століть була містом робітників. Місто, яке прозвали «польським Манчестером» в середині XIX століття здійснило свого роду квантовий стрибок у промисловому розвитку і з невеликого середньовічного містечка перетворилося в мегаполіс. У місто шумних фабрик та заводів одразу ринули жителі сіл, інших міста та навіть країн. Всі вони шукали кращої долі. Мануфактури, фабрики та заводи стали місцем, де проходила левова частка життя найманих робітників: від світанку до вечора, від зміни до зміни, з року в рік. Рутинні будні лодзьких працівників минулих століть були непростими, та все ж в них знаходилося місце для маленьких радостей життя, пише lodz.one.
Лодзь – столиця польської промисловості
До XIX століття польське місто Лодзь було невеликим поселенням, яке радше нагадувало село, аніж місто. Економіка тут була переважно сільськогосподарською. Все змінилося у 1820 році, коли уряд Королівства Польського, яке в той час було державою-васалом Російської імперії, оголосив Лодзь промисловим містом. З тих пір пришвидшеними темпами розпочалася індустріалізація Лодзі – підприємці, переважно німецького та єврейського походження, почали будувати цілі фабрично-заводські комплекси, кількість робітників на яких стрімко зростала за рахунок мігрантів з навколишніх сіл, сусідніх міста та інших країн.
Найбільшими тогочасними підприємствами Лодзі були фабрики Людвіга Гейера, Кароля Шейблера, Ізраїля Познанського, Юліуша Куніцера та інших. Їх називали «текстильними магнатами» або «бавовняними королями». На їхніх підприємствах працювало по декілька тисяч найманих працівників.
Так, уже в середині XIX століття Лодзь стала промисловою столицею Королівства Польського, «бавовняним гігантом». Наприкінці XIX століття кількість населення у місті сягала понад 300 тис. осіб. Саме тут була найбільша концентрація робітників у тогочасній Польщі.
Більшість робітників текстильної промисловості становили поляки, німці, які походили із ремісничих сімей, зросла також кількість єврейських працівників, незначний відсоток становили чехи та росіяни.
Робочі будні та побут пересічних робітників
Про 8-годинний робочий день у Лодзі XIX-XX століть робітники могли, хіба що лише мріяти. Друга половина XIX століття була розквітом дикого капіталізму, коли на першому місці був бізнес та прибуток підприємця, а от доля, умови праці та відпочинок працівника не надто хвилювали роботодавців.
У 80-х роках XIX століття середня тривалість робочого дня становила 12-15 годин на добу. У 1897 році з’явився закон, відповідно до якого, тривалість робочого часу вдень не повинна була перевищувати 11,5 годин, а вночі – 10 годин.
Робочі будні лодзьких працівників починалися та завершувалися під звуки фабричних сирен. Вдень їх важко було побачити в місті, адже вони були зайняті роботою на фабриках. Тому, хоч Лодзь минулих століть і прозвали містом робітників, їх складно було назвати господарями цього міста.
Ось, що писав про місто у 1904 році один з його відвідувачів:
«Рух перехожих у місті щодня має кілька різних фаз. До свисту заводів десятки тисяч робітників виробляють «чорний» рух, вранці метушаться купці і комівояжери, опівдні – робітники знелюднюють заводи, часто сидять у воротах будинків, де їдять доставлені їм обіди. У другій половині дня більше жвавості викликають одягнені лодзькі дами, які прогулюються вулицею Пьотрковською».
Фабрики та заводи часто ставали місцем конфлікту між робітниками, майстрами та власниками підприємств, тобто, їх безпосереднім керівництвом. Суперечки мали різні причини, переважно, економічні. Однак бувало, коли конфлікти з’являлися на етнічному підґрунті. На рубежі XIX-XX століть більшість власників фабрик та заводів становили німці, які часто навіть не знали польської мови.
Поширеним тогочасним явищем була трудова експлуатація найманих робітників. Наприклад, у 80-х роках позаминулого століття на заводах Ізраїля Познанського робітникам доводилося працювати по 16 годин. Фабрикант також вимагав працювати у святкові дні та ввів систему штрафів. Ці та інші причини призводили до бунтів на підприємствах магната у 80-90-х роках XIX століття. Однак невдоволеність працівників швидко придушувалася поліцією.
Ще одним злісним експлуататором був лодзький промисловець німецького походження Юліуш Куніцер. Багато працівників ненавиділи його за жорстоке поводження. Він міг відмовити працівникам в зарплаті, щоб, таким чином, «навчити їх розуму». На фабриці Куніцера не було медичної кімнати, де б працівники, які отримали поранення на роботі, а це траплялося доволі часто, могли б отримати першу медичну допомогу. Загалом, заробітна плата на підприємстві Куніцера була однією з найнижчих в Лодзі.
Однак не всі лодзькі підприємці минулих століть зажили слави жорстоких експлуататорів. Справжнім оазисом та місцем для щасливчиків був Ксенжи Млин – величезний фабричний комплекс підприємця німецького походження Кароля Шайблера. Поряд з фабрикою один з найбагатших фабрикантів тогочасної Лодзі побудував житловий масив для робітників, лікарню, пожежну частину та школу.
Підприємець призначав на роботу кваліфікованих працівників та був зацікавлений в тому, аби цінні кадри працювали на нього якомога довше. Робітники натомість могли отримати квартиру та забезпечити гідною освітою своїх дітей у школі, збудованій Шайблером.
Щастило так далеко не кожному працівникові. Багато найманих робітників жили в тісних квартирах, де були відсутні елементарні умови комфорту. Часто орендували не саму кімнату, а ліжко. Місцем проживання робітників часто були підвали, найдешевші приміщення, наповнені вологою і позбавлені доступу світла.
Робітники з більшими доходами будували собі будиночки, переважно, дерев’яні.
Скільки заробляли та витрачали робітники
«Робітник повинен заробляти стільки, щоб не вмерти» – цю фразу часто могли повторювати фабриканти, яких вважали експлуататорами. Тож, скільки заробляли наймані працівники у Лодзі на зламі XIX-XX століть? У 1887 році середня місячна заробітна плата текстильника становила 17,5 крб., жінкам платили менше – 9,75 крб., а неповнолітнім ще менше – 4,5 крб. Заробітки дітей 10-12 років були ще меншими.
Варто зазначити, що заробітки залежали не лише від статі працівника, але й від рівня його кваліфікації та галузі, в якій він працював. Кваліфіковані працівники заробляли значно більше, ніж середні робітники, жінки та діти.
А на що витрачали кошти лодзькі робітники фабрик та заводів? Левову частку доходів «з’їдала» орендна плата за житло разом з опаленням. У 1903 році один із лікарів представив цікаву довідку про витрати робітничої сім’ї з п’яти осіб, що складалася з батьків і трьох малих дітей. Квартира їм обходилася в 1 крб. на місць, хліб – теж в 1 крб., картопля – 45 коп. на місць, м’ясо – 30-40 коп., на місць, бекон – 18 коп., на місяць, кава – 18 коп. на місць, цукор – 13 коп. на місць, дрова – 1 крб. та 20 коп. На «чорний день» у родини залишалося мінімум 2 рублі, а будь-яка додаткова витрата ставала справжньою проблемою.
Жіноча та дитяча праця
Лодзькі промисловці не гребували жіночою та дитячою працею, адже для них вони були дешевою робочою силою. Жінки та діти працювали переважно в текстильній промисловості, в той час, як чоловіки були задіяні у важкій промисловості. Праця жінок та неповнолітніх характеризувалася низькою оплатою.
У 1892 році жінки становили 46 % усіх працюючих на бавовняних фабриках, а в 1911 році – 44%. Відсоток неповнолітніх на підприємствах становив від 6 до 12%.
Трудове законодавство
Закони про охорону праці та соціальне забезпечення у тодішньому Королівстві Польському, яке було залежним від Російської імперії, запроваджувалися вкрай повільно. Наприкінці XIX століття були прийняті закони, які забороняли дитячу працю та нічну роботу для жінок і молоді. Однак роботодавці часто не дотримувалися цих правових норм.
У 1884 році було введено закон «Про неповнолітніх, які працюють на заводах, фабриках і кустарних промислах». Згідно, закону роботодавець не міг прийняти на роботу неповнолітнього, який не мав за плечима початкової освіти. Це стимулювало відкриття фабричних шкіл, учнями яких переважно ставали діти робітників.
У 1891 році у Королівстві Польському набрав чинності закон «Про взаємні відносини фабрикантів і робітників», який значно вплинув на становище робітників. Закон вводив, наприклад, розрахункові книжки, в яких фіксувалися умови праці, норма заробітної плати, тижнева оплата праці, штрафи та відмітки про зміну місця роботи.
У наступні роки були введені перші нормативні акти в галузі охорони здоров’я, зокрема, страхування від нещасних випадків.
Вільний час робітників Лодзі
Якщо про рутинні робочі будні лодзьких працівників відомо чимало, то не меншу цікавість викликає і те, як вони проводили свій вільний час. Часто, повертаючись додому після зміни, працівники могли зайти в найближчу таверну. А в дні виплат подібні заклади на головній вулиці міста – Пьотраковській були переповнені. Іноді відбувалося «скорочення соціальної дистанції» між робітниками та їхнім начальством, однак це стосувалося не фабрикантів-мільйонерів, а старших фабричних майстрів.
Неділя та свята для лодзьких працівників були тими днями, коли можна було скинути робочий одяг та одягнути святкове вбрання і піти в ньому на прогулянку вулицею Пьотрковською. В такі моменти працівники, завдяки яким і функціонувала Лодзь, відчували себе господарями міста. Вони могли прогулятися парками, лісами та вулицями міста нарівні з представниками вищих соціальних прошарків, роздивитися вітрини магазинів, в яких не завжди могли дозволити собі щось купити.
Окрім цього наймані працівники могли відвідати танцювальні вечірки, численні цирки та театральні вистави, які влаштовували спеціально для робітників. Рутинне, часто складне фабричне життя лодзян все ж іноді доповнювалося яскравими митями.
