Килимираство – дуже давнє ремесло, якими займалися наші предки споконвіків. Килими шили у різних куточках планети, у кожній країні килимарство мало свої особливості. Це було свого роду мистецтвом – тривала у часі і кропітка ручна праця, пишне оздоблення, багате і різноманітне шиття, пише сайт lodz.one.
Лодзь має свої традиції пошиття килимів. Колись їх виготовляли вручну вдома талановиті майстрині, потім з’являлися ткацькі майстерні. Та коли Лодзь стала індустріальним містом, все вийшло на зовсім інший рівень.
У Лодзі була своя велика фабрика килимів, яка береже старі традиції до наших днів. Цікаві факти про неї та її історію читайте у матеріалі нижче.
Створення та перші роки діяльності фабрики Dywilan
У 19 столітті в Лодзі активно процвітала текстильна промисловість, завдяки якій місто й прославилося на теренах Польщі та міжнародній арені як потужний індустріальний центр. Наприкінці століття, у 80-90-х роках, у відповідь на потреби суспільства та часу почали також з’являтися нові види текстильного виробництва.
Ще за кілька років до цього, у 1869, до Лодзі приїхав з Відня Юліуш Фіал. Підприємливий і винахідливий, він вже знав, що тут на нього чекають нові можливості. Так і сталося – невдовзі він став власником першої фабрики меблевих тканин в місті.
Спершу це було невелике виробництво, яке потребувало чимало вкладень і ресурсів. Юліуш Фіал вирішив знайти однодумців серед підприємців, щоб укласти з ними угоду та спільно працювати на благо одне одного. Його союзниками стали Вільгельм Люкер та Теодор Фінстер.
Робота закипіла, підприємство почало поступово набирати обертів. Якщо спершу на ньому працювало тільки 12 людей, то вже станом на початку 20 століття його роботу забезпечувало майже 280 людей. Невдовзі, з розвитком та збільшенням потужностей, Фінстер зумів розрахуватися з партнерами та стати єдиним власником квітучого підприємства.
Першою продукцією, яка виготовлялася тут, були оббивні тканини для меблі та штучне хутро. Про килими ще тоді не йшлося – для цього потрібно було окреме обладнання та робітники. Однак те, чим займалося підприємство спочатку, користувалося неабияким попитом. Сам Теодор Фінстер був дуже талановитим бізнесменом, виготовляти та налагоджувати торговельні зв’язки йому вдавалося успішно, тож все складалося якнайкраще вже від самого початку.
Фабрика на зламі століть: нові виклики
Дуже швидко завдяки ентузіазму та наполегливості Теодору Фінстеру вдалося перетворити фабрику меблевих тканин в Лодзі на найбільшу у Царстві Польському. Слава про якісні та барвисті тканини для меблів, а також гарну штучну шерсть ширилися країною. Про це виробництво писали у газетах, про нього знали й говорили.
Теодор Фінстер привабив чималі інвестиції. Він обладнав фабрику великою кількістю механічних ткацьких верстатів, розширив асортимент плюшевих виробів. Плюшеві вироби були дуже популярними в ті часи – вони були неодмінним елементом дизайну інтер’єру середнього класу, а ще були доповненням до одягу. Каретний, жіночий плюш, плюшеві скатертини, чохли та багато іншого випускалося саме тут.
Коли на зламі століть помер Теодор, власником фабрики став його брат, який продовжив його справу. Підприємство отримало нову назву – Łódzka Manufaktura Pluszowa. Далі на фабрику чекали неабиякі випробування, спричинені подіями Першої світової війни. Було чимало труднощів, зокрема економічні. Проте вигадливий власник придумав, як полегшити їхній стан, та запровадив виробництво тканин для військових уніформ. Їх потім передавали варшавській суконній фабриці Тадеуша Крафта. Тут вже шили речі для військових. Так виробництво намагалося вижити в нелегких умовах воєнного стану.
Період розквіту та збільшення потужностей фабрики
1920-ті роки були періодом розквіту для фабрики. В цей час виробництво дуже розширилося. В асортименті продукції з’явилися вовняні килими, кабульські та сенненські килими. Вироби, що створювали на фабриці, оздоблювали пишними й барвистими орнаментами – рослинними й геометричними візерунками, виконаними в модерновому, бароковому, натуралістичному та класицистичному стилях.
Вся ця та інша продукція мала великий попит. Продукцію фабрики можна було придбати не тільки в Лодзі чи на теренах Польщі, її продавали в Києві, Одесі, Москві, Санкт-Петербурзі та багатьох інших куточках світу.
Фінстер на збирався вдовольнятися лише цим і вирішив у 1929 році заснувати ще одне підприємство, яке спеціалізувалося на виробництві килимів. Спершу це були килими, що відсилали до східних традицій, згодом – вироби у стилі ар-деко.
Фабрика у подальші десятиліття
Міжвоєнні часи були чудовим періодом розквіту виробництв Фінстера. Однак 1939 року розпочалася Друга світова війна, місто дуже швидко окупували. Німці керували містом і всіма підприємствами, суттєво обмежували їхню діяльність, а всіх підозрілих та незгідних переслідували й жорстоко карали. Чимало фабрик в цей час зупинили, а технічне обладнання розікрали та вивезли.
Виробництвам Фінстера відносно поталанило в ті буремні роки. Вони продовжували працювати, хоч людей стало менше, та й асортимент довелося суттєво скоротити. В ті часи людям не були потрібними килими та плюшеві аксесуари. Довелося, щоб підтримувати роботу фабрики й не дати їй занепасти, зосередитися на виробництві ковдр та одягу для німецької армії. Це дозволило триматися на плаву і водночас відводити небезпеку від окупантів.
Коли війна завершилася, у січні 1945 підприємство націоналізували, як і практично всі інші. Відтоді воно працювало як Завод шовкової та галантерейної промисловості.
1951 року виробництво перейменували на Фабрику плюшу та килимів імені Тадека Айзена. І знову справи налагоджувалися – вдалося відновити старі виробничі потужності, тут працювало близько 1000 людей. В цей час фабрика змінила профіль – відтепер виробництво зосереджувалося переважно на вовняних килимах. Невдовзі для фабрики звели нове приміщення. Тут виготовляли килими від початку і до кінця, починаючи від фарбування та завершуючи обробним етапом.
В цей час суттєвих капіталовкладень тут не було, обладнання було застарілим за тими мірками. Попри це, виробництво зростало. Тільки у 1960-х роках його модернізували. В цей час заводські крамниці були відкриті у Новій Гуті, Варшаві, Лодзі, Хожуві.
1975 рік ознаменувався виходом виробництва на повну потужність. Вироби підприємства активно продавалися на зовнішніх ринках, зокрема отримали широкий попит на ринках арабських країн. Знаходимо у відкритих джерелах інформацію про те, що продукцію Dywilan купували навіть заможні арабські шейхи.
Так продовжувалося до 1990-х років. Тоді почалася економічна криза, яка торкнулася абсолютно всіх людей та всі виробництва. На додачу економічних проблем підприємству задавала війна у Перській затоці, що обмежила поставки на тутешній ринок, що приносив дуже великі кошти.
Так-сяк вдавалося виживати, однак на зламі століть все суттєво погіршилося. Власник не впорався з проблемами і оголосив банкрутство у 1999 році. Майно розпродали, документи передали в архів Центрального музею текстилю в Лодзі. Пам’ятні та пропагандистські килими потрапили до колекцій Музею Замойських у Люблінському воєводстві.
Та згодом фабрика знову запрацювала. Вона й досі створює чудові килими, що мають велику популярність.