З плином часу та розвитком інноваційних технологій у минуле відходить чимало речей, які свого часу були буденністю та навіть необхідністю у суспільстві. Разом з тим, відходять з часом у минуле і професії, які просто втратили свою актуальність, – їх замінили машини або ж потреба у них просто відпала через нові розробки, розповідає сайт lodz.one.
Які професії Лодзі назавжди залишилися у минулому та цікаві факти про них – читайте у матеріалі нижче.
Чистильник взуття
Колись дуже затребуваною була професія чистильника взуття. Поважні пані та пани, які виходили на прогулянку вуличками Лодзі, пильно стежили за акуратністю свого зовнішнього вигляду та за станом взуття. Для того, щоб зберігати взуття у чистоті навіть під час прогулянки містом, люди зверталися за допомогою до чистильників, які працювали прямо на вулицях, у пасажах та біля лодзьких установ.
Ця професія виникла ще у вісімнадцятому столітті та швидко набула популярності у країнах Європи. Найбільшого розмаху професія зазнала наприкінці дев’ятнадцятого століття у Британії та Америці, однак була популярною і у великих містах Польщі, зокрема, у Лодзі.
Займалися цією професією, в основному, чоловіки або ж хлопчики підліткового віку, які таким чином заробляли собі кишенькові кошти. Нерідко працювали чистильниками взуття діти із бідних сімей.
Проте з часом гуталін набув комерційного поширення, тож професія почала поступово відходити у забуття. Кожен мав змогу придбати гуталін та чистити взуття вдома, що вже й казати про те, що стан міських вулиць з роками поліпшився, тож чистильники взуття і зовсім зникли з вулиць Лодзі.
Бондар
Свого часу дуже популярною та затребуваною була професія бондаря – представника традиційних ремесел, пов’язаних з виготовленням дерев’яних бочок, цебер та барил. Таке виробництво у минулому було засноване виключно на ручній праці і потребувало серйозних знань від людини – майстерності, знань у геометрії та математиці, фізиці та вправним володінням різного виду інструментами.
Такі бочки, які виготовляли бондарі, широко використовувалися на фабриках та виробництвах Лодзі, яке у вісімнадцятому столітті було потужним індустріальним містом. Проте з часом ця професія почала втрачати свою актуальність – людство почало надавати перевагу металевим виробам, а дерев’яні бочки залишилися актуальними тільки для виробництва алкогольних напоїв (пива, вина, коньяку тощо), соління чи настоювання консервацій.
Ліхтарник
Мабуть, важко навіть уявити, що колись вулиці міста освітлювалися зовсім по-іншому, аніж у сучасності. Так, ще задовго до появи електрики та її поширення у Лодзі, вулиці нашого міста освітлювалися за допомогою ліхтарів, які потрібно було запалювати.
Для того, щоб вулиці Лодзі освітлювали належним чином, навіть було створено окрему професію – ліхтарника. Так називалися міські службовці, які спостерігали за справністю вуличних ліхтарів та запалювали їх.
Зародилася ця професія у Великій Британії ще на початку п’ятнадцятого століття за розпорядженням мера. Згодом ця професія поширилася і в інших країнах та великих міста Європи, в тому числі, у Лодзі.
Поступово професія ліхтарника почала відходити у минуле. Це відбулося тоді, коли домінантою вуличного освітлення у дев’ятнадцятому столітті стали газові ліхтарі. Спершу ними опікувалися ліхтарники, однак згодом інженери розробили системи, які дозволяли запалювати ліхтарі автоматично.
Телефоніст
Ще до того, як світ придумав стільникові телефони, існувала професія телефоніста. Так називали операторів стаціонарних або польових телефонних станцій, які працювали над забезпеченням з’єднання абонентів.
Такі телефоністи працювали на всіх станціях і спершу без них неможливо було налагодити телефонний зв’язок. Все змінилося після винаходу Алмоном Строуджером автоматичних телефонних станцій, після яких необхідність такої професії просто зникла.
Переважно у цивільних телефонних станціях працювали жінки з приємним голосом. Дослідники вважають, що це через особливості жіночого голосу, який відтворювався через тогочасне обладнання з набагато меншим спотворенням, аніж чоловічий. У воєнний час професія телефоніста була військово-обліковою.
Молочник
Колись мешканці Лодзі та інших населених пунктів Польщі радо користувалися послугами молочників. Це була доволі поширена професія, яка проіснувала до середини двадцятого століття у Європі та Америці. Представники цієї давньої професії займалися доставкою молока та молочних продуктів до мешканців міст. В сільській же місцевості потреби у таких послугах не було, адже колись практично у кожному дворі селяни тримали корів.
Проіснувала така професія до створення та поширення холодильників у будинках міських мешканців та до початку масового продажу пастеризованого та упакованого на молокозаводах. Спершу молоко та молочні продукти возили каретами з кіньми, згодом почали використовувати велосипеди та автомобілі, мотоцикли.
Згодом потреба у роботі молочників у Лодзі зникла, як і в інших містах. Така професія збереглася лише в кількох країнах світу – там, де стала справжньою традицією за багато років.
Сажотрус
Давньою та застарілою вважається професія сажотруса. Без послуг цих фахівців колись не могла обійтися жодна сім’я у Лодзі та інших містах та селах Польщі, як і багатьох інших європейських країн.
Завданням сажотруса були перевірка та очищення димоходів у печах, камінах, топках. Це потрібно було регулярно здійснювати, щоб забезпечувати вільний вихід продуктів згоряння, а також для належної роботи системи вентиляції у будинку.
Зародилася ця професія у Данії, згодом поширилася у Німеччині та інших країнах Європи. Відбулося це приблизно у першій половині сімнадцятого століття.
Сажотрусами наймали зазвичай людей субтильної статури, інколи на цю роботу йшли хлопчики-підлітки. Це було пов’язано з необхідністю сажотруса залазити усередину труби чи димоходу, аби ретельніше його прочистити. З цією професією були пов’язані навіть забобони – переважно, хороші. Наприклад, вважалося, що зустріти сажотруса – на щастя.
Візник
Відійшла у минуле і професія візника. Колись вона користувалася великим попитом – це було ще до того, як людство придумало автомобілі. Візниками називали робітників, які керували прототипами громадського транспорту – візками, які були запряженими кіньми. Для того, щоб керувати таким транспортом, потрібно було вміти керувати кіньми. Колись у цій професії працювали виключно чоловіки.
Коли у мешканців Лодзі з’явилася альтернатива щодо транспорту та можливостей швидкого пересування, професія візника почала поступово відходити у минуле. Перші трамваї та автомобілі почали курсувати вулицями польських міст наприкінці дев’ятнадцятого – на початку двадцятого століть, приблизно у той же період почала зникати потреба у роботі візників. Трамваї та автомобілі буквально витіснили омнібуси (так називався громадський транспорт, який їздив за допомогою кінної тяги), так і зникли з вулиць міст візники.
Ось такими були професії минулого, потреба у яких повністю зникла у сучасному світі. Це – результат розвитку технологій та зміни суспільних потреб.
